Юрій Павлович Гонтовий – людина з цікавою долею і широким колом інтересів. У свої 70 років він встиг познайомитися з тричі героєм СРСР Олександром Покришкіним, добитися побудови картодрому у Полтаві і виховати двох синів-чемпіонів. Незважаючи на поважний вік, він не втратив активної життєвої позиції і взяв участь у Толоці, де ми з ним і познайомилися. Він розповів нам про деякі віхи свого життя.

Юрію Павловичу, розкажіть про ваше дитинство та про те, як почалося ваше захоплення автоспортом?

– Я з дитинства працював – поливав городи, пас корів. Потім робив на 20-тому заводі. Одного разу до мене приїхав друг на спортивному мотоциклі, і я одразу захотів записатися у мотоклуб. Там мені сказали – спочатку отримай права, що я і зробив у 16 років. Починав з мотоболу, але швидко перейшов на картинг.

Кажуть, що ви особисто доклали зусиль для розбудови картодрому у Полтаві?

– Насправді, у Полтаві власний картодром з’явився найпізніше серед інших міст України. А відкрити його допоміг тричі герой СРСР, льотчик-ас Олександр Покришкін, який тоді курував ДОСААФи на всесоюзному рівні. Досі пам’ятаю його – невисокий, але міцної статури. До нього довелося звернутися, бо місцевий керівник ДОСААФу, полковник Смірнов, чинив усілякі перепони побудові картодрому. Щоб потрапити на прийом до Покришкіна, я звернувся за допомогою до його бойового товариша Івана Бабака, який тоді був учителем у 10-ій школі. Взявши записочку від нього, поїхав до Москви. У Покришкіна тоді якраз був депутатський прийом, і ад’ютант, взявши записку від Бабака, одразу мене запросив у кабінет. Зрозуміло, що Покришкін, виконуючи свої посадові обов’язки, дав добро на побудову. Як же тоді лютував Смірнов, якому не вдалося потрапити до Покришкіна на прийом!

– Будувати картодром мало підприємство «Сільбуд», але там сказали, що побудують лише під кінець року, восени. Я тоді звернувся до другого секретаря обкому партії Ковіньки з цією проблемою. Все йому описав, і після його втручання за два тижні картодром був побудований!

– Полтавським картодромом опікувався і міський голова Анатолій Кукоба. Він завжди приділяв увагу і дітям, і спорту. А нинішній мер Мамай лише кілька років тому, під час однієї з виборчих кампаній, дізнався, що у Полтаві взагалі є картодром.

Розкажіть про ваші спортивні досягнення.

– Я неодноразово брав участь у змаганнях і чемпіонатах, і в 1980 році став чемпіоном Української РСР – це було справжнє випробування. Чемпіонат тривав три доби, по 300 кілометрів туди і назад по бездоріжжю. На фініші був увесь у глині, тільки очі сяяли. А до цього я трохи менше 10 років вже був тренером. Треную на полтавському картодромі досі. За своє життя я наїздив 20,5 мільйонів кілометрів, об’їхав більшу частину СРСР.

Наскільки мені відомо, ваші сини успадкували у вас захоплення автомобілями?

– У 1971 році народився старший син Юрій, який змалку захоплювався гонками, а саме автокросом і раллі. Зараз він 10-кратний чемпіон України. Служив у спортроті, де залишився і після завершення строкової служби.

– Молодший син – Павло, також захоплюється перегонами і також служив у спортроті, до речі, в одній військовій частині з Кличками, вони тоді кікбоксингом займались. Павло став чемпіоном світу з автокросу на 24-годинних перегонах у Дубаї, ОАЕ. Онук, якому скоро буде 19, також гонщик і збирається їхати на чемпіонат у Прибалтику цієї осені.

Ви стали одним з організаторів Толоки у вашому дворі. Як все пройшло?

– Коли дізнався про Толоку, то разом з дружиною та кількома небайдужими сусідами долучились і навели порядок у дворі. Тепер навіть із сусідніх дворів до нас приходять відпочивати люди, бо у них зовсім не так гарно, як у нас – лавки пофарбовані, машини у дворі не стоять, клумби цвітуть. Я люблю займатися благоустроєм – у нашому дворі я посадив яблуню, вишню, інші дерева, тільки дуб не прижився. Після Толоки до мене навіть підходили мешканці будинку і дякували. Якщо в майбутньому, можливо, восени, будете проводити щось подібне – обов’язково долучусь.

Чим ще ви захоплюєтесь?

– Я ще з 60-их років роблю радіоантени, це дає зв’язок майже з будь-якою точкою планети. З американцями спілкуюсь, з португальцями – у мене багато друзів по світу. Радіозв’язок – це краще за Інтернет, бо до нього не усюди можна підключитися.

– Я вважаю, що людина повинна мати якесь хобі, чимось захоплюватися. Лише у тварин інтереси обмежуються природніми потребами. А, дивлячись на сучасних батьків, бачу, що вони майже не займаються зі своїми дітьми. Купують їм дорогі телефони, а живого спілкування – немає. Такі діти виростають байдужими до всього, нічим не цікавляться. А хороший батько – той, хто займається з дітьми, плекає в них різні інтереси та захоплення.